ISsoft Ukraine є частиною американсьої корпорації Coherent Solutions, офіси якої також є у Литві, Польщі, Румунії, Молдові, Болгарії, Білорусі, Мексиці та Грузії. З початком війни ми постійно відчуваємо колосальну підтримку від усіх локацій компанії. І сьогодні хочемо розповісти історію одного героя з литовського офісу компанії.
Олександр Клачко – QA Engineer. Він білорус, який через свою активну громадянську позицію був переслідуваний у рідній країні та емігрував до Вільнюсу, що у Литві. Саме там він приєднався до Coherent Solutions Lithuania та мав великі плани на кар’єрний ріст. Але все змінилось з початком війни в Україні, заради якої він більш як рік тому покинув свій дім, сім’ю та роботу.
У квітні 2023 ми поспілкувались з Олександром (позивний «Кусь»), який зараз служить у ПТРК батальйону “Волат” полку імені К.Калиновського. Про історію цілеспрямованості, відважності та великих мрій нашого співробітника – з перших уст далі.
Які були перші думки, коли почалась війна в Україні?
В кінці грудня 2021 року я проводив опитування серед читачів мого каналу у Telegram «Чи почнеться війна в Україні?» і дав три варіанти відповіді: «Ні, не почнеться», «Так, ще до нового року» і «Так, але після нового року». Більшість проголосувала, що не почнеться, але я відповів «після». Тобто для мене не було великою несподіванкою те, що це можливий варіант розвитку подій…хоч звісно я не здогадувався про можливу дату.
З початком війни я постійно стежив за новинами і головна думка тоді була «Яка ганьба, що керівництво держави використало територію Білорусії, моєї рідної країни, для нападу на Україну».
Мені подзвонив мій знайомий, чи я маю військовий квиток і запропонував «спалити його в знак протесту». Квиток був, але я не бачив у цьому сенсу. І тоді прийшла одна думка – якщо поїхати в Україну на війну, то це зовсім інша справа, в якій точно є сенс. Згодом він розповів, що наші спільні знайомі збираються в Посольство України у Литві, бо там можна записатись добровольцем та поїхати захищати Україну. Ця історія була як відповідь на моє питання «що робити далі?». Я швидко довідався всю інформацію і вже 2 березня поїхав у Посольство та став добровольцем у складі Іноземного легіону.
Як взагалі відбувається “набір” добровольців?
На початку мені принципово було потрапити в Київ. Я був переконаний, що коли почнеться штурм столиці України – треба насамперед захищати її. Бо якщо би не вистояв Київ, то в Білорусі не було б більше ніяких шансів на визволення. І моя ціль була просто потрапити якомога швидше туди.
Все відбулось дуже швидко – 2 березня я записався, а вже наступного дня мені подзвонили, що о 16 год виїзд на війну. У мене навіть не встиг висохнути чистий одяг, який я планував брати в Україну.
Чому, зрештою, ви боритесь та ризикуєте життям за Україну?
Головна моя мета боротьби: визволення Білорусі. Росія – ворог номер один і я воюю на боці України проти Росії, проти спільного ворога. Я вважаю, що якщо окупанти захоплять Україну – у Білорусі не буде шансів. Коли ж Україна переможе, то у Білорусі буде 50/50 шансу, а далі це вже залежатиме від самих білорусів.
А також є кілька інших моментів чому я тут: своїм прикладом показую білорусам, що не треба бути Арнольдом Шварценегером чи Сильвестром Сталлоне, не треба навіть служити в армії – головне мати мету, ціль і йти до неї. Я простий хлопець, який просто прийняв рішення поїхати на війну в Україну.
І мабуть остання причина – вчинок мого знайомого. Він став свідком фальсифікації виборів, де очевидно на його дільниці перемогла Світлана Тихановська, але він не написав заяву до прокуратури. Він не хотів усім ризикувати і вирішив мовчати. Коли я думав чи їхати на війну в Україну – у мене також було чимало причин не їхати. Як мінімум це посвідка на постійне проживання у Литві або ж я міг втратити роботу. Але коли я згадав свого знайомого – просто не захотів бути як він. Якщо б я прийняв рішення не ризикувати – чим би я відрізнявся від мого знайомого чи людей які кажуть «моя хата скраю»?
Як проходять ваші дні на фронті?
Ми певний час жили і виконували бойові завдання під Бахмутом, тепер ми базуємося трохи далі від лінії фронту. Наша специфіка в тому, що ми не займаємо одну сталу позицію, а постійно переміщаємось. Бойові задачі залишаються ті самі – знищення окупантів та звільнення території України.
Звісно ж, часом прилітає і сюди, але це швидше осколки від снарядів. Нещодавно ми з командою розташувалися з гранатометом СПГ-9, основна перевага якого те, що він не вимагає прямої видимості цілі, перелітає перешкоди і влучає у ворога. Кілька годин ми перебували за 2 км від лінії фронту і чекали координати цілей. І раптово, в один момент, десь за 150 м від нас розірвався снаряд – одразу дзвін в голові, носом відчув порох, швидко сховався в окоп і, на щастя, тоді ніхто не постраждав. Було ще близько 5 таких прильотів. У такі моменти атмосфера дуже напружена, але звикаєш до всього.
Бувають дні, коли ми рано прокидаємось чи мало спимо – то за відсутності наказів і координат цілі, я можу мирно дрімати під “заколисуючі” звуки бою. Бо у порівняні з Бахмутом на передовій трохи тихіше. А ще на фронті помічаєш таку красу, особливо коли сонячно надворі, краєвиди такі, що не передати словами.
Як до вас відносяться українці?
Коли я по-білоруськи розмовляю в Києві чи у Львові та ще й одягнений у цивільний одяг, то часом відчуваю до себе вороже ставлення. Пам’ятаю, що молода прикордонниця в Україні з неприємною інтонацією допитувала мене, «чи розумію я що зі мною зараз будуть додатково розмовляти та проводити слідчі дії?». Мене трохи допитували, перевіряли по базі і тоді пропустили.
травень 2022
А ще був випадок у Києві, я зайшов в метро та запитав з якого боку доїхати до одної станції. У відповідь почув «А ви не українець, а що ви тут робите? Від вас летять ракети». Тобто коли цивільні бачать, що я білорус – часом виявляють свій негатив.
Коли ж я у військовій формі, та ще й на фронті – ні разу не було якоїсь неповаги чи чогось такого. До прикладу, коли ми були під Бахмутом – українські військові постійно дякували, запитували «Чому ви тут? Чому ви?». Був такий випадок, коли ми рятували поранених військових з-під БТР, молодий хлопець років 18-ти був щиро вдячний за те, що білоруси воюють проти росіян у цій війні.
Чи є бажання вже повернутись в Литву чи Білорусь?
Моя головна ціль – повернутись до Білорусі. Але покищо це неможливо.
Мені подобається Вільнюс, бо тут є частково білоруська історія: є пам’ятний знак на будинку, з якого Адам Міцкевич емігрував у 1820-х роках, є ринок, про який згадує Якуб Колас у «Новій землі», також там є Остра брама, яка згадується у найбільш патріотичному вірші Максіма Богдановіча «Погоня». Литва мені дуже близька по білоруському духу.
І так, я можу повернутись у Литву, але це лише розірвавши військовий контракт. Це міг би бути такий момент відпочинку від всього пережитого тут, можливість переключитись. Та знову ж таки, головна мета – визволення Білорусі, у Литві я буду менш ефективний на шляху до її досягнення, ніж сьогодні на війні в Україні.
Що дає сили боротись кожного дня і проходити ці всі випробування?
Коли б я просто взяв і опинився на війні, без певної передісторії, мабуть вона б мене зламала. Бо багато людей «ламаються», багато військових мають посттравматичні синдроми. Але я приїхав загартованим: протест – моє перше випробування, далі була еміграція – довелось пройти через чимало матеріальних та психологічних питань та й вирішити їх. Ці події у певній мірі створили такий певний «бронежилет». Приїхати на війну для мене – це вже третя нагода ще більше загартуватись. На війну я потрапив вже з таким досвідом, який зараз допомагає не згубити тут самого себе, адекватно сприймати певні речі, до деяких питань я став дуже категоричний. Саме розуміння того, що я щось роблю, що своїми діями впливаю на події в Білорусі – дає ось ці сили боротись. Навіть те, що я є тут, борюсь разом з українцями проти росіян, я вірю у свою мету і йду правильною дорогою – це вже приклад для білорусів. Це мене підтримує.
Також допомагає моральна підтримка людей – хтось допомагає амуніцією, хтось солодощі дасть – сам момент уваги вже є приємним.
Я думаю не про завтрашній день, не про своє життя, а про життя своїх дітей, внуків, правнуків, щоб вони були господарями свого життя, своєї землі і вони вирішували яким має бути їхнє майбутнє.
Чи хочеться на фронті айтішної роботи, щоб тримати себе в професійному тонусі?
Мені б хотілось краще вивчити англійську мову, але тут все спонтанно, все змінюється і тому тут не попрацюєш. Розвиватись треба, стояти на місці – це деградувати. Але, на жаль, займатись тестуванням на проекті не вийде, бо немає можливості сконцентруватись, а от англійську вчити реальніше.
А ще поділюсь однією історією – коли я записався добровольцем у Вільнюсі, я був дуже приємно вражений тим, що мій керівник та колеги на проекті позитивно відреагували на моє рішення. Мене підтримали морально та зберегли моє місце на проекті . Я цього не очікував і це було справді дуже приємно. Кожен такий момент каже мені, що я йду правильною дорогою.
Які у вас мрії? Чого чекаєте щодня?
Я дуже хочу побачити свого сина, визволити Білорусь і повернутись на землю моїх предків. Мрію про те, щоб повернутись на Батьківщину, побудувати дім у місті моїх батьків. Дуже хочу, щоб білоруси не забували історію своєї сім’ї, рідного міста, країни і хотіли її досліджувати.
Що б ви сказали українцям?
Українці самі розуміють наскільки важлива зараз мова і вам про це навіть не варто вже говорити. Я б сказав усім українцям: «Боріться за свою свободу та звільняйте свою територію, бо це найвеличніша річ, яка може бути».
У вас є майбутнє і своїми щоденними діями ви показуєте, що ви достойні майбутнього, у вас є шанс на перемогу! Та маю лише одне прохання, після перемоги над Росією, не переймайте, будь ласка, оту російську велич і те, що ви сильні і непереможні у тому сенсі, який показує окупант.
Змагайтесь до перемоги, допоки останній окупант не вийде з Криму, пам’ятайте свою історію, мову і культуру. І тоді, я вірю, здійсняться і мої мрії.
